Полтавський академічний обласний театр ляльок переживає період масштабних трансформацій. Очолив цей процес амбітний митець Сергій Смеречук, який обійняв посаду головного режисера у 2025 році. Попри молодий вік, він сміливо експериментує з візуальними формами та порушує складні філософські теми. Під його керівництвом колектив провів надзвичайно інтенсивний сезон, представивши глядачам 905 вистав. У розмові Сергій розповів про особливості гри лялькарів, відповідальність за колектив та майбутні прем’єри, що покликані змінити уявлення про театр ляльок.
— Чому ви обрали таку творчу професію і кар’єру в цілому? Адже зараз молодь не дуже часто обирає професії, пов’язані з театральним мистецтвом.
— Чесно кажучи, у школі я взагалі не думав про театр. Навчався у фізико-математичному класі, хотів стати 3D-аніматором. Але в 10 класі мені сказали, що я гарно читаю вірші, і порадили спробувати себе в театральному гуртку. Перший вихід на сцену був кумедним. Я був весь у «затисках», наче кам’яна скульптура, ще й берет неправильно вдягнув. Але коли вийшов на уклін, зрозумів – хочу пов’язати життя з театром. Батьки були дуже здивовані, що після фізмату я подав документи в театральні виші.
— Що для вас театральне мистецтво?
— Це завжди пошук. Я колись записав собі фразу, яка вкарбувалася в пам’яті – театр повинен повернути людині — Людину. Це завжди про щирість. Навіть якщо ми ставимо виставу для дітей, у ній мають бути підтексти для дорослих. Зараз світ змушує нас ховатися в «броню», а театр — це можливість згадати себе дитиною, маленькою і щасливою.
— У чому вбачаєте головні переваги та особливості театру ляльок порівняно з драматичним?
— Театр ляльок — це про метаморфози, форми, фактури, сенси. Його головна перевага в тому, що він дає режисеру набагато ширший інструментарій для створення метафор. Тут об’єкт або лялька допомагають досягти таких візуальних ефектів, які живому актору на драматичній сцені просто не під силу передати лише власним тілом.
Це тонка робота з енергією, яку ти транслюєш через предмет. Коли я це усвідомив, то зрозумів, що ляльки — це не обмеження, а величезна свобода для творчого пошуку. Це дозволяє у виставах закладати глибокі дорослі сенси, працюючи з формою так, щоб постановка була цікавою та багатогранною для будь-якого глядача.
— Як ви стали головним режисером Полтавського театру ляльок?
— Це була поступова співпраця. Спочатку я поставив тут дипломну виставу «Маленький Мук», а потім — ще три постановки як запрошений режисер. Коли ми зрозуміли, що маємо спільне бачення розвитку театру, мені запропонували посаду. У 2025 році я офіційно пройшов конкурс і очолив творчий процес.
— Чи не було страшно у такі юні роки брати на себе відповідальність за цілий колектив?
— Насправді брати відповідальність було не стільки страшно, скільки відповідально перед самим собою. Страх зникає, коли ти професійно розумієш техніку процесу. Робота режисера та лялькаря завжди про багатозадачність: потрібно одночасно контролювати себе, ляльку, партнера та глядача. Коли ці механізми тобі відомі, відповідальність стає просто частиною робочого ритму, а не причиною для паніки.
— Ваш прихід на посаду головного режисера став несподіванкою для багатьох. Як вас прийняв колектив?
— Колектив вже мене знав, тому що було вже зроблено декілька робіт. Тому, ми були знайомі. Але стати головним режисером у 23 роки — це виклик перш за все для мене. І може і для акторів. Я намагаюся будувати роботу на емпатії. Найважче донести свою ідею так, щоб не зламати творчу природу актора, особливо коли він набагато досвідченіший за тебе. Важливо почути їхню думку, бо вони відчувають свої ролі «зсередини».
— Скільки вистав було зіграно за 2025 рік?
—За 2025 рік театр провів 905 вистав. Це величезна робота всієї команди, від адміністраторів до акторів. Нас іноді називають «маленьким» театром, але насправді для України ми великий і дуже активний колектив.
— З вашим приходом почалося активне реформування. Що вже змінилося?
— Зараз ми шукаємо власне звучання театру сьогодні. Чим ми унікальні. Що в нас є особливим. Що робить нас – нами?. Я почав вивчати архіви та був вражений. Наш театр колись об’їздив пів світу — від Китаю та Тегерана до Німеччини. Хочеться знову вийти на такий рівень. Зараз ми повністю оновлюємо бренд, займаємося переробленням сайту, почали розвивати наші соцмережі, щоб залучати більшу аудиторію.
— Ви активно просуваєте вечірні вистави для дорослих. Чому це важливо?
— Театр ляльок давно перестав бути лише «дитячою територією». Для мене важливо показувати вистави на кшталт «Леді в лавандовому» чи «Мій дідусь був вишнею», бо вони дають акторам зовсім інше творче навантаження. Це можливість працювати очі в очі з глядачем, руйнуючи старі шаблони.
— Як ви поєднуєте в собі актора і режисера. І як працюєте над виставою якщо ви поєднуєте ці дві ролі ?
— Поєднувати в собі актора та режисера в одній виставі надзвичайно складно, тому я хотів би, щоб ці ролі працювали окремо. Коли ти режисер, ти бачиш загальну картинку збоку: світло, музику, взаємодію героїв. Але варто вийти на сцену як актор, і ти потрапляєш у вузький «акторський коридор» — проживаєш роль зсередини, через що об’єктивний погляд режисера просто вимикається. Свій досвід «два в одному» я отримав у дипломній виставі «Бик, Віслюк та Зірка». Це було справжнє випробування. Тому, коли ставиш вистави – краще дивитись на все зі сторони.
— Хто став для вас став наставниками, до чиїх порад ви дослухаєтесь і сьогодні?
— У мене багато вчителів, і я їм безмежно вдячний. Це Оксана Дмітрієва, Наталя Денисова (головна художниця харківського театру ляльок), Олександр Аннічев, Галина Ботунова, Вікторія Бєлая, Ірина Сокол Є й ті, хто вже пішов у засвіти, але чию присутність я відчуваю досі — Олексій Рубінський, Михайло Тягнієнко, Сергій Циба, Ніко Лапунов.
— Чого глядачам чекати найближчим часом?
— Планів безліч. Наприкінці лютого відбудеться прем’єра за моєю п’єсою «Подорож на маленькому паротязі». Це історія про дитинство у жанрі інтелігентної клоунади. Також готуємо надзвичайно важливий проєкт «Птах на горищі» за п’єсою Олега Михайлова. Це вистава про викрадення українських дітей. Театр має говорити на такі теми, навіть якщо це боляче.
— Що ви скажете полтавцям, які роками не були в театрі?
— Перш за все, чекаємо у театрі. Ви здивуєтеся, але в нас є все від легких комедій до глибоких філософських історій. Знаєте, театр не повинен когось виховувати чи повчати. Ми просто пропонуємо вам щиру розмову. Приходьте, і я впевнений, що ви знайдете на сцені щось дуже особисте, про самого себе.
Фото полтавського академічного театру ляльок та з особистого архіву Сергія Смеречука.
