Опівдні на Меморіалі Слави у селі Затурине малолюдно. Майорять близько 600 прапорів – блискучих, однакових і дуже красивих. Вони виблискують на сонці, а герби на їхніх верхівках сяють, наче полуденні зорі. І навіть приходячи сюди не вперше, тобі досі паморочиться від цієї тривожної краси. Бо під кожним прапором спочивають наші воїни.
Біля кожної могили – свіжі квіти, а от штучних дуже мало, особисті речі, іграшки та солодощі. На всіх обличчях, висічених на камені, застигла така дивна, майже нереальна посмішка. Проходиш повз знайомих, вдивляєшся в очі. Ось Дмитро Юденко, з яким говорила за кілька тижнів до його загибелі, а ось Сергій Горожанкін. Він тут спочив одним із перших. Коли його ховали у березні 2022-го, навкруги ще були дерева, чагарники та багнюка. Тоді серед цих кущів було лише кілька могил. І здавалося, і вірилося, що він там буде останнім. А нині їх майже 600…
Проходиш далі – і ось спочиває з білозубою посмішкою назавжди 21-річний Володя Афанасьєв, який із гранатометом у руках зупинив танк, закривши собою відхід своїх побратимів. І за кожним красивим обличчям, історія подвигу.
У будній день, особливо в спеку, тут небагато відвідувачів. Кілька жінок, з огляду на вік, мабуть, мами Захисників, прийшли до своїх дітей. Тут своє ком’юніті: якщо мами чи дружини бачать, що до могили давно ніхто не приходив, то самі міняють квіти, поливають вазони та кладуть солодощі. Питають одна одну, як справи, та діляться історіями.
Сьогодні, проходячи повз, я випадково познайомилася з Надією Михайлівною – такою милою жіночкою за 70 років, тендітною, у легенькій сукні та веселих синіх кросівках. Вона сиділа на дощечці, що з часом мала замінитися на кам’яне надгроб’я. Її син Олександр загинув рік тому. Каже, що два-три рази на тиждень приїздить сюди з Тахтаулового, бо скучає. Дуже.
Але є на цьому меморіалі місце страшніше, ніж усміхнені очі молодих чоловіків на стелах.
Сектор 11. Ще торік він був тут крайнім, але ось за ним уже є кілька нових поховань.
Тут лише 14 могил. І зі сторони може здатися, що дерев’яні хрести просто ще не замінили на кам’яні стели. Однак, підходячи ближче, бачиш, що замість імен тут лише цифри: 573, 574…
На хрестах – однакові блакитно-білі вінки від похоронного бюро, типові лампадки та штучні квіти.
Це 14 невпізнаних Героїв. Чотирнадцять чоловіків, яких ніхто не провідує. Якось мама одного з Героїв сказала, що щоразу заходить сюди, коли буває у свого сина. Бо до цих синів ніхто не приходить.
Як так склалося, що у 2026 році, маючи стільки технологій, ми не можемо знайти рідних цих чоловіків? Їх же досі хтось чекає.
В Україні немає єдиної загальної статистики щодо кількості похованих невпізнаних Героїв по всіх регіонах, оскільки такі дані є інформацією з обмеженим доступом. Проте значна кількість неідентифікованих полеглих воїнів, чиї особи не вдалося встановити за ДНК, із почестями поховані на спеціальних ділянках місцевих кладовищ та на центральних меморіалах. Робота з ексгумації, ДНК-експертизи та ідентифікації кожного полеглого триває безперервно. Держава робить усе можливе, щоб повернути кожному Герою його справжнє ім’я.
Але для мам, дружин та рідних, які чекають чи шукають своїх, цей час здається вічністю.
Частину невпізнаних тіл, які зберігалися в бюро судово-медичної експертизи Полтавщини, нещодавно за рішенням ОВА з усіма військовими почестями поховали на Національному військовому меморіальному кладовищі під Києвом.
Обов’язковий збір зразків ДНК у військовослужбовців перед службою було законодавчо запроваджено в липні 2022 року, коли Верховна Рада ухвалила Закон України «Про державну реєстрацію геномної інформації людини».
Повноцінне ж розгортання цієї системи та налагодження повного циклу відбору відбувалося поетапно:
2023 рік – затверджено внутрішні накази Міністерства оборони та розпочато закупівлю обладнання.
2025 рік – у системі оборонного відомства повністю автоматизували та запустили повний цикл відбору, обробки та зберігання біоматеріалу в Центрі обліку геномної інформації (ЦОГІ).
Сьогодні ця процедура є обов’язковою для всіх, хто йде на службу. Однак ті 14 чоловіків, які знайшли спокій на Меморіалі у Затуриному, так і не були ідентифіковані. Вони досі чекають своїх імен, щоб спочивати поряд із побратимами та посміхатися нам зі стел. Чекають своїх матерів та дружин. А якщо в них зовсім нікого не залишилося – то хоча б права бути собою. Вони заслужили повернути собі свої імена. Бо свого часу зупинили ворога ціною власного життя.
Нагадаємо, раніше ми писали, що у Полтаві встановлять ще 55 меморіальних щитів на Алеї Героїв.
